65 РОКІВ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ!

   
    65 років наш народ, держава живе в мирі. Щороку в травні ми святкуємо День Перемоги.
    Для сучасної молоді це свято лише відлуння того часу, про який вони знають лише з книжок, кінофільмів, розповідей. Все менше і менше залишається живих свідків Великої Вітчизняної війни, але подвиг героїв передається з покоління в покоління і житиме в людській пам'яті вічно. Це мають розуміти і дорослі, і малі.
    Наше завдання - розширити знання молоді про звільнення рідного краю, якою ціною обійшлося воно країні, показати, як важливо пам'ятати уроки історії і подвиги наших предків, формувати у молоді патріотичні почуття гордості, повагу до учасників Великої Вітчизняної війни, сприяти розвитку інтересу до історії своєї держави, берегти її традиції, вболівати за майбутнє країни, виховувати любов та шану до рідної землі, гордість за людей, що відстояли її незалежність і волю.
    Свої спогади, ставлення на сторінках газети висловили різні покоління як дорослого населення, так і молодь.
    На запитання: "Чи є у Вашій родині учасники бойових дій Великої Вітчизняної війни і які у них спогади? Ваше відношення до свята Перемоги?", - відповіли:
    Кривенко С.М., студент 55 НМ групи ННІ бізнесу і менеджменту Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка.
    Вже 65 років відокремлює нас від Великої Перемоги над фашистською Німеччиною. І сьогодні ми знову, як і всі попередні роки, схиляємо голови перед подвигом радянського солдата. Його кров'ю й потом добута перемога над сильним ворогом. Він умів прямо дивитися в очі смертельній небезпеці, виявив військову доблесть і героїзм. Немає меж величі його подвигу в ім'я Батьківщини.
    Тяжким полем, вздовж берега крутого, мимо хат йшов дорогами війни і мій дідусь Кривенко Федір Якович, призваний на фронт курсантом 215-ї школи снайперів. Очевидь влучним був солдат 51-го стрілкового полку, 18-ї гвардійської дивізії, інакше на засіяв би на його грудях орден Вітчизняної війни І-го ступеня. Але, на війні, як на війні. Не обійшла біда молодого бійця - в одному із боїв отримав він осколочне поранення. На декілька місяців став для нього рідним евакогоспіталь № 5943, який відіграв в його долі значну роль. Перше - це те, що вилікували солдата, а друге - що зустрів Федір Якович у госпіталі полтавчанина, який умовив його їхати після війни до них, у Гребінку. Так і сталося. Ось уже майже піввіку живе в Полтавській області в селі Сазонівка.
    Ні з чим не порівняти втрати й руйнування, які принесла нам війна. Важка була гіркота втрат. Але поруч із нею в душі кожної людини жило й живе радісне почуття - почуття Перемоги.
    Завадська Юлія, факультет аграрного менеджменту, спеціальність "Економіка підприємства", 5 к., 1 гр. Житомирського національного аграрно-екологічного університету.
    Перемога у Великій Вітчизняній війні - це величезний подвиг, досягнутий неймовірно гіркою ціною. Наші діди, прадіди не роздумуючи віддавали своє життя за нашу свободу, за наше майбутнє. За роки війни тисячі міст були перетворені на руїни, знищено десятки сіл та містечок. Мільйони людей загинули у кровавій м'ясорубці тих днів...
    Чим більше часу минає відтоді, тим тривожніше стає, оскільки з пам'яті людей стираються уроки війни. Ми починаємо роздумувати про своє ставлення до Великої Вітчизняної... Ніби існують можливі варіанти нашого ставлення до тих подій.
    Ми маємо бути щиро та безмежно вдячними за мужність, хоробрість та масовий героїзм учасників війни, які подарували нам свободу та майбутнє.
    Гамкало Раїса Василівна, заступник директора з виховної роботи Рогатинського державного аграрного коледжу.
    Для мене це свято, як співається у знаменитій пісні, із сльозами на очах. Так сталося, що я народилася на Херсонщині, а жила і виховувалась на Буковині. Сім'ю моєї матері, як і більшість сімей села Михайлівки, не обминуло це страшне лихоліття. У фінській війні загинув її старший брат, мій дядько Іван, залишивши сиротою свого єдиного малолітнього сина. Пізніше, в 41 році, в народному ополченні загинув мій дід Максим, а 13-річного дядька Петра погнали в рабство, в Німеччину. Про пережите в роки війни мені розповідала моя мати, бабуся Марфа і дядько Петро. Проте, лише зараз, маючи дорослих дітей, я приблизно можу розуміти, що пережито ними, яку високу ціну заплатила майже кожна сім'я за те, що моє покоління народилося і жило в мирі. Тому для мене день Великої Перемоги завжди був і залишається особливим днем, днем коли хочеться виплакати, викричати той біль - розпуку, які відчуваю заново переживаючи, згадуючи ці події. І одночасно дякую Всевишньому за те, що ні я, і, головне, мої діти не пережили цього. І молю Його: "Не повтори для мене і моїх дітей долю моєї бабусі і матері, долю тих мільйонів, які загинули, і долю тих мільйонів, які залишилися жити, щоб все життя оплакувати свою втрату".
    Побуцький Іван, студент другого курсу механічного відділення Рогатинського державного аграрного коледжу.
    У моїх руках фотопортрет мого прадіда Синенка Юрія Федоровича. Я ніколи не бачив його живим - він помер задовго до мого народження. Але мій батько мені часто розповідає про те, що він був дуже доброю і працьовитою людиною, дуже любив своїх дітей і онуків, надзвичайно цінував життя.
    На його долю випала війна, яку він з честю пройшов від першого дня до Перемоги, і зустрів її у Празі. Про це свідчать численні нагороди за бойові заслуги.
    Він помер не доживши два місяця до 30-річчя Перемоги, яку на запрошення Чехословаччини мав відзначати у мирній Празі. В його тілі назавжди залишились осколки тієї війни, які, незважаючи на численні операції, так і не змогли вийняти.
    Це моє коріння, мій родовід, це частинка мене.
    Для мене День Перемоги - це пам'ять. Вічне нагадування про те, якою ціною було відвойоване мирне життя, і про те, що ми маємо цінувати його за своїх предків, за себе, за всіх ненароджених потомків загиблих воїнів.
    Нехай та війна буде останньою для майбутніх поколінь мого народу.
    Антонюк Олександр, студент Іллінецького державного аграрного коледжу.
    Моєму дідусеві, Канчуку Станіславу Павловичу, 81 рік. На початку Великої Вітчизняної війни йому було 13 років. Мій дідусь тоді проживав в селі Вовчинці Козятинського району Вінницької області. З перших днів війни він боровся з ворогом. Разом зі своїм 13-літнім товаришем Харахондею Михайлом Івановичем допомагали радянським солдатам, виконавши при цьому шість значних доручень і зробивши таким чином внесок у Перемогу над ворогом.
    Мене вразило те, що будучи підлітком, навіть молодшим від мене, дідусь ризикував своїм життям. Незважаючи на небезпеку, він йшов через лінію фронту, переводячи своїх рідних і односельчан у безпечні та неокуповані нацистами місця. Також через передову дідусеві було доручено переводити досвідчених вояків, яких потрібно було рятувати і виводити з окупації. Мій дідусь - хоробра людина, він до останніх днів окупації України боровся з ворогом за її визволення.
    Слухаючи розповіді дідуся, я зрозумів, що Перемога нам далась важко. Ціною великих людських втрат наші дідусі вибороли Перемогу і здобули незалежність. Вони не даремно пройшли такий важкий шлях. Я вважаю, що пам'ять про цю Перемогу потрібно зберегти для майбутнього покоління. Війна зробила наш народ мудрішим і, надіюсь, що в нашому світлому майбутньому не буде воєнних конфліктів.
    Рубан Максим, студент групи Т-32 Технолого-економічного коледжу Білоцерківського НАУ.
    Коли я бачу сивочолого ветерана з нагородами на грудях, просто стареньку людину, розумію, що за їхнім віком - ціла історія нашої країни, вони тримали у руках моє майбутнє.
    У моїй родині свято бережуть пам'ять про трагічні і звитяжні водночас події Великої Вітчизняної війни, уклінно ставляться до ветеранів. Скільки себе пам'ятаю, щороку 9 травня усією сім'єю йдемо у міський парк Слави покласти квіти до вічного вогню. Ця традиція має свою передісторію. Батько розповідав, що один із моїх прадідів зустрів перемогу у Празі, а другий загинув під час форсування Дніпра, коли визволяли Київ. Одна з прабабусь працювала у Німеччині, а друга пережила окупацію у рідному селі. Дитиною я з нетерпінням чекав військового параду, із захопленням розглядав нагороди на грудях ветеранів, потім ще кілька днів поспіль мені чувся передзвін медалей та орденів. Враження зберігалися, а думки відходили. Чому? Бо я щасливий. Моє покоління знає про війну з кінофільмів, із книг, з оглядів музейних експозицій. А це не завжди торкається серця, душі…
    А виявляється: історія - це не далеке минуле, вона поруч зі мною. Ось головна вулиця рідного міста - вулиця Ярослава Мудрого. Саме тут у центрі міста у серпні 1941 року гітлерівські карателі в одному з будинків після страшних тортур розстріляли 90 дітей-дошкільнят із дитячого будинку "Малятко".
    Лину далі думками в минуле. Виявляється, першим, хто прорвався до міста після 902 днів окупації, був танк Костянтина Турчанінова. Ударом його тридцятичетвірки були знищені протитанкова гармата, три кулеметні точки, але через пряме попадання у танк ворожого снаряда танкіст був смертельно поранений. Сьогодні одну з вулиць саме того району, де загинув герой, названо його іменем. А недалеко від Білоцерківської школи № 1 є затишна вулиця Логінова. Чиє це прізвище? Чи знають сьогодні мої однолітки? Менші від мене? Старші? Думаю, що не всі. А мають знати ім'я Героя Радянського Союзу, старшого лейтенанта Володимира Логінова, до війни учня саме цієї білоцерківської школи.
    Прославлений снайпер Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу Людмила Павліченко теж до війни навчалася у моєму місті у школі №3, і тепер одна із вулиць носить її ім'я. Імена, дати, події…
    Чому я задумався про це сьогодні? Що мене примусило? Мій вік. Мої роки! Мені сьогодні стільки, скільки було тим синьооким, золотозубим, замріяним, закоханим, сповненим сил і юнацьких прагнень творити, дерзати, підкоряти вершини. Все обірвала і знищила війна у червні 1941 року. Вони зреклися всього заради Батьківщини і Перемоги. Я глибоко переконаний, що сьогодні молодь має повернутись обличчям до минулого, але не хронологічного, не теоретичного, а живого, втіленого у конкретній живій людині, звання якої - Ветеран. Чи це рядовий, чи офіцер, чи підпільник, чи той, хто працював в тилу на перемогу. Послухайте про труд і піт, і навіть бруд війни, про біль втрати найкращого друга, найріднішої людини, і про злобу, яка розпирала груди, і про прагнення мстити і нищити ворога. Напевне, тоді зміняться ваші сучасні моральні цінності. І відчуєте, що є святі і вічні почуття. Бо сьогодні дуже боляче ветеранам, коли до фронтових ран додаються рани від людської байдужості.
    Слава всім тим, хто зробив наше життя мирним і щасливим.
    Качан А.П., студент групи К-31 Технолого-економічного коледжу Білоцерківського НАУ.
    Коли я дивлюсь на сивочолих ветеранів війни, перед моїми очима оживають події далекого минулого, події самої жорстокої та кривавої війни за історію людства, події Великої Вітчизняної війни. Майже сімдесят років тому мої однолітки стали на захист не лише батьківщини, але й всього людства від коричневої чуми - нацистських загарбників.
    Серед них був і мій прадід, який у той час мав менше років, чим я зараз. До речі, я не певний, що сучасна молодь змогла витримати ті випробування, які лягли на плечі моїх однолітків.
    Для нашої сім'ї пам'ять про Велику Вітчизняну війну пов'язана із спогадами мого прадіда з маминого боку Карпенка Миколи Івановича.
    Із самих перших днів війни Микола Іванович звернувся у військкомат добровольцем іти на фронт (хоча йому ще не виповнилось 18 років).
    За участь в обороні Севастополя і Кавказу мій прадід отримав медалі "За заслуги", "За оборону Севастополя", "За оборону Кавказу".
    Їх подвиги ми маємо пам'ятати, так як це потрібне не мертвим, а нам, живим…
    З кожним днем невблаганний час забирає ветеранів війни, тож бережімо їх, рятувальників людства, тих, без кого не було б сучасності, не було б нас із вами.
    Прислухаймось до слів правди учасників тієї війни. Їх залишилось дуже мало, тож кожне слово ветерана потрібно запам'ятати і зберегти для майбутнього…
    Чмерук Марина, студентка групи А311 економічного відділення, стипендіат міського голови Агротехнічного коледжу Уманського НУС.
    Все прогресивне людство 9 травня відзначає 65-річницю визволення України від німецько-фашистських загарбників. Все далі і далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни, але ніколи не згасне пам'ять про всіх тих, хто, не задумуючись, віддав своє життя в ім'я свободи. Жахливу ціну довелося заплатити нашим дорогим ветеранам за визволення. Ми, студентська молодь, пам'ятаємо всіх тих, хто лежить у братських могилах міст і сіл, в Уманській ямі, у Сухому Яру; тих, хто був закатований у застінках гестапо, десятки тисяч наших земляків, які поклали своє життя на вівтар Великої Перемоги. Ми схиляємо голови перед вічною пам'яттю полеглих, які захищали рідну землю, віддаємо глибоку шану кожному, хто брав участь у двобої з фашизмом. Дорогі наші ветерани, вас все менше і менше… Скільки горя випало на ваше покоління! Розповідаючи нам, молоді, про дороги війни, ви ніколи не скаржилися ні на що, крім того, що ниють ваші рани. Та від цього нікуди не дінешся - така доля старшого покоління. Про це нікому з нас не слід забувати. Сьогодні ми з великою вдячністю і любов'ю згадуємо Вас. Паморозь лягла на ваші скроні, роки поорали зморшками обличчя, але серця залишились молодими і свято бережуть пам'ять.
    Низький уклін Вам, сивочолі ветерани!

    Як Ви оцінюєте спроби деяких політиків переписати історію Великої Вітчизняної війни?
    Турченко М.М., учасник бойових дій, професор Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка.
    До таких спроб ставлюся негативно за винятком тих випадків, коли йдеться про розсекречені архіви та свідчення живих учасників бойових дій. Категорично негативно відношусь до тези про можливість ведення бойових дій однією воюючою стороною проти двох інших. Закони війни таку можливість однозначно виключають.
    У боях за Білу Церкву в січні 1944 р. разом із нашим 82-м окремим танковим Житомирським Червонопрапорним полком діяла перша окрема чехословацька бригада Л. Свободи. Проти нас діяла лише одна воююча сторона - німецький вермахт.
    У квітні 1945 р. наші танки йшли в атаку разом із танками бригади 1-го польського танкового корпусу. Але, ні Л. Свобода, ні комбриг згаданої танкової бригади ніде і ніколи не вважали себе якоюсь окремою воюючою стороною, адже разом із нашим полком це була єдина воююча сторона.

    Ткаченко В.М., директор Маловисторопського коледжу Сумського національного аграрного університету, заслужений працівник с.-г. України, відмінник освіти України.
    Велика Вітчизняна війна - це не лише тяжкі сторінки історії нашого народу, це сторінки подвигу всіх і кожного, хто воював за незалежність від німецького фашизму. Мої батьки обоє мали пряме відношення до війни. Батько воював, мама - примусово була вивезена до Німеччини і працювала в дуже тяжких умовах жорстокої експлуатації.
    Цю страшну подію не можна забувати, а тим більше людей, які, боронивши рідну землю, зазнавали тортур і поневірянь.
    У нашому коледжі активно працює народний музей видатного земляка, маршала бронетанкових військ П.С. Рибалка. Музей маршала від 1958 року і до нині є центром патріотичного виховання молоді. На прикладі відданості Вітчизні П.С. Рибалка ми виховуємо молоде покоління.
    Олена Кравець, студентка Маловисторопського коледжу Сумського НАУ.
    Про другу світову війну я знаю не лише із книжок, кінофільмів та шкільних занять. У нашій родині батько дідуся та інші родичі воювали на фронті. В День Перемоги, мій дідусь завжди готував невеликий транспарант із фотографіям наших родичів, що брали участь у тій страшній війні, і разом із нами (братом і мною) щороку ішов до монументу воїнів визволителів в центрі села на мітинг з нагоди цієї події. Ця подія завжди хвилююча і відповідальна.
    Я глибоко переконана в тому, що ми все життя маємо вшановувати ветеранів війни і їх родини, бо вони віддали найкращі свої роки за Батьківщину, своїм життям ми маємо завдячувати тим, хто воював проти фашизму.
На запитання: "Як ви відноситесь до зменшення кількісного складу української армії сьогодні та перехід її на контрактну основу?", -відповідають:
    Зонь Віктор Володимирович, доцент кафедри НУБіП України.
    Перспективним завданням, яке започатковане Державною програмою реформування та розвитку ЗС України, є поступовий перехід до професійної армії. Його реалізація, зокрема, передбачає удосконалення системи професійно-психологічного відбору військовослужбовців служби за контрактом для забезпечення комплектування ЗС України та організації проходження ними військової служби. Водночас, практичний досвід, соціологічні дослідження свідчать про наявність низки актуальних проблем у проведенні відбору та укомплектуванні ЗС України військовослужбовцями, які проходять службу за контрактом.
    Аналіз причин дострокового розірвання контрактів, що проводили з 2006 по січень 2010 року, свідчить про те, що 2/3 залишили армію з ініціативи командування, бо не відповідали висунутим до них вимогам. Левову частку від них складають звільнені через особисту недисциплінованість, особливо вживання спиртних напоїв. Характерним є побутове пияцтво з послідуючим невиходом на службу. Це є "зворотним боком медалі" дозволу проживання контрактників поза межами частини. Ця проблема фактично не існує для тих, що проживають разом із батьками. Розірвали контракт 55% контрактників за власної ініціативи. Найбільш суттєвими причинами звільнення є недостатній рівень грошового утримання, його невідповідність фізичним і моральним навантаженням; виконання функцій, не передбачених штатною посадою; відрядження до інших частин із метою виконання некваліфікованих робіт; призупинення пільг. Прослідкувати реальні причини дострокового звільнення важко, бо існуючі на той час документи не передбачали можливості звільнення контрактників у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту командуванням, як це передбачається в новому "Положенні...".
    Основними мотивами підписання контракту були: стабільне робоче місце, своєчасна виплата грошового утримання та служба тимчасово до знаходження цивільної роботи.
    Характерно, що 42% призваних на контрактну службу з сільської місцевості, виділяють серед основних мотивів престижність військової служби, тоді як серед міських жителів цей відсоток доволі низький - 14%. Очевидно, що романтичні уявлення про життя військового знаходяться в кризовому стані. Ці мотиви реальним життям останніх років не підкріплено.
    Отже, головні важелі активізації прийому молоді на контрактну службу знаходяться в руках законодавчої влади і прийняття відповідних законів, які б заохочували до проходження військової служби за контрактом, підняття грошового утримання на рівень конкурентної спроможності з бізнесовими структурами. Організація високопрофесійної агітаційної кампанії в засобах масової інформації із рекламування військової служби за контрактом.

    Чижевський Сергій , 110 навчальна група НУБіП України.
    Я вважаю, що не доцільно зменшувати чисельний склад ЗСУ тому, що ми прагнемо жити в незалежній і безпечній державі. Але в цьому є і негатив - через недостатнє фінансування ЗСУ державою, офіцери отримують грошове утримання, яке не забезпечує потреб їхніх родин. Бракує коштів на розробку новітніх техніки та озброєння. У разі скорочення чисельності ЗСУ і фінансування залишиться на тому ж рівні - можливо на краще зміниться життя всіх військовослужбовців.

    Бондар Максим , 114 навчальна група НУБіП України.
    Ґрунтовний аналіз міжнародної та регіональної обстановки показав, що деякі ризики та загрози продовжують існувати. З'явилися також нові загрози, до нейтралізації яких можуть залучатися як Збройні Сили України (ЗСУ), так і інші силові формування. На мою думку, доцільно зменшити чисельність ЗСУ. Я вважаю, що в нашому житті переважає якість, а не кількість. Збільшиться грошове утримання у офіцерів. Буде розроблено більше нової зброї, покращаться умови життя всіх військовослужбовців. Україна прагне мати сильні Збройні Сили, які відповідатимуть сучасним вимогам життя, та будуть здатні забезпечувати реалізацію національних інтересів у військовій сфері, зможуть брати участь у всьому спектрі операцій із підтримки миру, а для цього доцільно виділяти більше коштів державою на ЗСУ за рахунок зменшення чисельності.

    Панаско Іван , 113 навчальна група НУБіП України.
    На мою думку перехід для громадян України на службу в силових структурах за контрактом позитивно вплине на стан як Збройних Сил України, (ЗСУ) так і інших силових формувань. Це дасть змогу відбирати кращих із кращих фахівців для військової справи. Надасть можливість ЗСУ підвищити професійну здатність та надійність на рівні європейських вимог. Наші ЗСУ зможуть вільно конкурувати з арміями країн Європи.

    Черепанов Валерій , викладач кафедри НУБіП України.
    Чисельний склад Збройних Сил визначається законами України про чисельність Збройних Сил України.
    За оцінюванням Міністерства оборони та Генерального штабу, на сучасному етапі реформування Збройних Сил немає можливості збереження високих темпів зменшення чисельності особового складу, як це було у попередні роки. Тому в державній програмі на 2006-2011 рр. передбачалося протягом наступних шести років скоротити лише 102 тис. штатних посад.
    З точки зору здорового глузду, скорочення чисельності Збройних Сил України - процес необхідний і правильний.
    На контрактну службу юнаки йти не квапляться.
    Скорочення строків служби до 12 місяців теж не сприяє підвищенню боєздатності. Хто ж стоїть на захисті нас з вами, в цьому випадку ?

    Яка робота з патріотичного виховання проводиться у ВНЗ? Яке відношення до ветеранів Великої Вітчизняної війни?
    Таміла Палійчук, заступник директора з виховної роботи Іллінецького аграрного коледжу
    Одним з визначальних напрямів роботи Іллінецького державного аграрного коледжу є патріотичне виховання студентської молоді. Адже саме почуття любові до рідної країни, поваги до їж минулого, знання її звичаїв, традицій і визначатиме майбутнє нашої держави. Педагогічний колектив коледжу усвідомлює важливість та вагомість формування таких якостей і тому надає цій роботі велике значення. Відзначення 65-річчя визволення України та Перемоги у Великій Вітчизняній війні стало визначальним напрямом виховної роботи коледжу на протязі 2009-2010 років. Велика роль відводиться, в першу чергу, тематичним вечорам, урокам мужності, пам'яті, де студенти в безпосередньому спілкування мають змогу почути розповіді про війну із уст очевидців, що завжди справляє незабутнє враження про ті трагічні події.
    У коледжі на протязі кількох років діє краєзнавчий гурток (керівник Пилипенко О.С.), члени якого зібрали чимало цінного матеріалу про події Великої Вітчизняної війни на території рідного краю. Підтвердженням активної пошукової роботи стала зустріч студентів із учасником війни - Канчуком Станіславом Павловичем, онук якого є студентом групи Л-41, саме він допоміг її організувати. Розповідь колишнього розвідника справила велике враження на студентів, адже за віком оповідач у роки війни не відрізнявся від сучасної молоді, а пережити йому довелось зовсім інші випробування.
    Завжди хвилюючою та незабутньою є вже традиційна у коледжі "зустріч поколінь", в якій беруть участь районний самодіяльний хор ветеранів "Неспокійні серця" та студентський самодіяльний народний хор "Українські мережива". З нетерпінням чекають цього свята і ветерани, і студенти, адже це завжди відбувається щиро, відкрито, зворушливо до сліз.
    Допомога ветеранам, моральна та матеріальна підтримка, упорядкування меморіального комплексу, збереження та примноження традицій - ось головні віхи нашої послідовної, цілеспрямованої роботи, направленої на виховання почуття патріотизму у молоді.
    На протязі багатьох років у нашому навчальному закладі склалася добра традиція: не залишатись осторонь від життя та проблем ветеранів Великої Вітчизняної війни та праці, а турботу і увагу до них проявляти повсякденно.

    Журавльова Лариса , проректор з виховної роботи та зв'язків із громадськістю Житомирського національного агроекологічного університету.
    Військово-патріотичне виховання студентів будь-якого вищого навчального закладу, зокрема університету, є визначальним чинником у підготовці високоосвічених фахівців. У нашому університеті воно проводиться в рамках концепції національно-громадянського виховання.
    Постійна робота, яка проводиться серед молоді, включає в себе наступні заходи: куратори груп проводять бесіди про події на Україні в 1917-1920 роках та Велику Вітчизняну війну 1941-1945 років; упродовж року студенти університету прибирають і впорядковують територію, де встановлені пам'ятники загиблим студентам, викладачам та співробітникам; проводять заходи із покладанням квітів; студенти влаштовують культурно-масові заходи, спортивні змагання на честь визволення Житомирської області від німецьких загарбників та Дня Перемоги (9 травня).
    І головне, що хотілось би зазначити, студентська молодь не лише з готовністю відгукується на пропозиції ректорату та деканів, а й проявляє власну активність у відзначенні та вшануванні пам'яті учасників героїчних подій Великої Вітчизняної війни.

Галина Кириченко,
методист НМЦ аграрної освіти